293 робітники стали на страйк
У січні 1928 року 293 робітники Кодрянської гути відмовилися працювати, поки їм не виплатять зарплату за грудень і січень. Орендар Щербанський від переговорів ухилявся, на заводі виставили пікети, а страйком керував представник спілки хеміків.[1] Замітку надрукували 22 січня 1928 року, коли страйк уже тривав; дня, коли робітники стали, у ній немає, тому подія стоїть під роком, а не під датою.
Що таке гута в оренді
Гутами тут звали склозаводи, і належати заводові й платити на ньому зарплату могли різні люди. Як це виглядало, найточніше видно за станом на 1900 рік: завод у Кодрі належав поміщикові Михайлові Єремєєву, в оренді був у селянина Романа Гавриловича Харченка, а керував ним Мошко Дехтяр.[4] Три людини на одному підприємстві, і жодна з них не робітник.
Гроші тримає орендар - той, хто взяв завод на строк і відповідає за нього своїм зобовʼязанням, а не майном. Коли орендар не платить, скаржитися нема кому: власникові робітник не наймався, а керівник грошей не має.
Через пів року після артілі гута знову без зарплати
За пів року до страйку, 14 липня 1927 року, робітники першої гути склали 6000 карбованців і заснували виробничу артіль.[3] За рік артільний капітал зріс до 140 000 карбованців. Згодом артіль організувалася й на другій гуті і приєдналася до першої.
Розвʼязкою січневого страйку артіль бути не могла: її заснували за пів року до того, як робітники стали. Єдине, що преса документує після страйку, - це квітневий суд над орендарем, і про нього нижче.[2] Орендаря, через якого зарплата не доходила, з цієї схеми все-таки прибрали, але чи зробив це страйк, чи артіль, чи суд, замітки не кажуть. До серпня 1928 року на обох кодрянських гутах працювало близько 700 робітників, із них сорок один був повʼязаний і з сільським господарством, а за рік артільного господарювання зарплати виплатили близько 600 000 карбованців.[3]
Борг 54 000 і шість місяців вироку
Попередні орендарі лишилися винні робітникам 54 000 карбованців.[2] Щербанського засудили на шість місяців увʼязнення - при боргу приблизно трьомстам людям. Збори колективу цим вироком не вдовольнилися й ухвалили просити перегляду справи.
Син одного з колишніх орендарів, Печений Давид, після звільнення батька погрожував колективу, розсилав анонімні записки й телефонував із погрозами; загальні збори ухвалили резолюцію просити заборонити йому вʼїзд у Кодру.[2]
На що артіль витрачала гроші
| Стаття | Сума, карб. | Що це |
|---|---|---|
| Фонд поліпшення побуту | 20 000 | житло й побутові потреби робітників[3] |
| Фонд КВД | 24 000 | так у переліку, розшифровки в замітці немає[3] |
| Клуб | 1000 і ще 6000 | двома відрахуваннями за рік[3] |
| Амбулаторія | 3000 | медична допомога на місці[3] |
| Газети | 4500 | передплата для робітників[3] |
При артілі відкрили дитячі ясла, а кіно щотижня дивилося близько 600 людей.[3]
Замітки про все це друкувала «Пролетарська правда» - газета не районна, а київська щоденна. Обласною ми її тут не звемо: областей в УСРР 1928 року ще не існувало, їх створили 1932-го, а чиїм саме органом газета була в рік страйку, з наших вирізків не видно.