Голодомор у Фасовій

Скільки людей померло у Фасовій, не знає ніхто, і «Національна книга памʼяті» каже про це прямо: архівних підтверджень кількості немає.^[2] Акти про смерть за 1932-1933 роки по цьому селу або не збереглися, або не розшукані, і там, де по сусідній Макарівській Буді укладачі спиралися на книгу реєстрації смертей з обласного архіву, по Фасовій у них лишалися самі спогади.

Тому цифри в джерелах розходяться. Вікіпедія й сайт громади пишуть про близько ста померлих на Фасову й Людвинівку разом^[3]; «Національна книга памʼяті» відносить «понад сто» до самої Людвинівки, а один із найстаріших жителів Фасови, Якименко Федір Степанович 1920 року народження, свідчив, що тринадцятирічним бачив, як навесні й на початку літа звозили на поховання до двадцяти тіл на день, і нарахував до девʼятисот померлих.^[2]

Мартиролог села містить 52 імені.^[2] Це не перелік усіх загиблих, а перелік тих, кого через сімдесят років ще памʼятали на імʼя троє свідків. Записували їх учитель історії місцевої школи й двоє девʼятикласників.

Однакові прізвища в ньому повторюються гніздами. Тринадцятеро Ганаг, семеро Титаренків, по пʼятеро Кирпачів і Красюків, по четверо Крищенків, Герасименків і Закалюжних. Спорідненості джерело не фіксує, тому це перелік прізвищ, а не родин. Прізвища Закалюжних і Кирпачів через десять років знову стоятимуть поруч - на плиті розстріляних окупантами.

Свідчення, яке стоїть окремо. Про квітень 1933 року в фасівській школі розповідає один-єдиний текст. 23 липня 1944 року газета «Нова доба», що виходила українською мовою в Берліні під німецькою адміністрацією, надрукувала на першій сторінці статтю «Рахунок ворогові» за підписом С. Киричинського^[1]. Виходила вона в розпал війни з Радянським Союзом, і рахунок радянських злочинів був для неї прямим робочим завданням. Це не робить розказане неправдою, але робить його свідченням із наміром.

Про Фасову там сказано так:

У місяці квітні 1933 року в селі Фасова, Макарівського району, Київської області 28 дітей-школярів прийшло до школи. Прийшли вони, як старі, спираючись на ціпки, бо від голоду нездужали ходити. Прийшли, бо хтось пустив чутку, що до школи привезли хліба для дітей. Але це була неправда. Ніякого хліба для дітей ніхто не привозив. Проте діти чекали. Може не мали сили розійтись по домах, а може вірили, що ще привезуть хліб. Сиділи або лежали на лавках, на землі. Деякі ходили в садок, рвали якесь зілля, відкопували в землі коріння і жували. До вечора всі задубіли. Тільки троє лишилось живими. Лежали довго, аж засмерділися, бо нікому було ховати. Лише четвертого дня підвода з Макарова вивезла їх на кладовище і в заготовленому рові прикидала їх землею. Вивезли їх, як вивозять дрова, бо ні батьків, ні родичів не було. Одні померли, а інші пішли до Києва шукати хліба. Хто заплатить за ці жертви, за це знущання над нашими малими дітьми?

Жодне інше джерело цієї події не називає. Число 28 не збігається з жодною цифрою мартиролога, укладеного за свідченнями очевидців через сімдесят років, а звірити два переліки поіменно нема по чому: у розповіді про Фасову не названо жодного імені - ні дітей, ні тих трьох, що лишилися живими. Через шість днів той самий текст вийшов у газеті «Український доброволець», і другим свідченням він не є: обидві газети друкували з одного набору, тільки переверстаного інакше, - текст збігається рядок у рядок разом із переносами, підпис той самий, фото й сусідні статті ті самі. Перевірити цю розповідь можна було б за актами про смерть за квітень 1933 року або за шкільними документами, - тих і тих по Фасовій поки не розшукано.